ЛИСТ ПРО «ЛИСТИ» (Відгук про програму «Читаючи Шевченкові листи»)
Що мене зацікавило насамперед, – афіша. Зроблена виважено, тонко, майстерно. Потім – вхід до Українського дому, який прикрашали шовкові падуги та квіти. Ступаючи килимовою доріжкою, – відчувала себе княгинею. І нарешті, п’янке очікування несподіваного. Його доповнив плетений тин перед сценою, старовинний дерев’яний стіл, каламар із гусячим пером та трисвічник. А ще – розкидані на столі листи. Нікого – а десь уже входив у душу подих Шевченкових роздумів. У цьому закутку творилася предтеча дійства, яке ще не розпочалось, однак інтригою наповнило всіх.
Коли на сцену вийшов Галицький камерний оркестр, я була заскочена вишуканістю їхніх українських строїв, що допомогло мені відкрити повніше зір на убранство сцени. І знову отой стриманий стиль: вертикальний банер оркестру переходив у горизонтальний образ програми. Портрет Тараса Шевченка та знову великі світлини його листів. Усе це обрамлювали вишиті рушники і дивовижний дух очікування. Що ж нового представить у день урочистого закриття концертного сезону самобутній колектив Тернополя? Мабуть, не кожне місто може похвалитися таким професійним букетом артистів та непересічним талантом їх провідника.
Аж от тиша впала на заповнену залу та поглинула усіх глядачів у полон проростання слова. На початку воно линуло десь із високостей і відлунювалося днями й подіями сьогодення крізь призму Кобзаревої прозірливості. А тоді – Слово стало Музикою. Вона билася хвилями до островів людських сердець, розсипалася зорепадом сподівань і любові, возносила під склепіння зали задивлені спраглістю душі та лягала чистими аркушами, на яких ведучий зоставляв щирі записи. Це був найперший Шевченків лист. Найперші рядки до своїх рідних із далекого Санкт-Петербурга.
Якось спонтанно чи продумано, але у програмі звучало вісім листів: найперший і останній, та шість листів-одкровень поміж ними. Вісім нагадує своєю формою знак безкінечності, або символ Вічності. Вісім музичних творів, наповнених думками Якова Степового, Василя Барвінського та Мирослава Скорика творили диво співзвучності із Кобзаревим помислом. У цій легкості була закладена велика праця та майстерність двох творців програми, а саме: заслуженого артиста України Василя Феленчака з його колективом Галицького муніципального камерного оркестру та заслуженого діяча мистецтв України, поета Олега Германа. Це не перше їх спільне мистецьке дійство, але воно стояло на декілька щаблів вище попередніх.
Коли слова із листа падали у дзвінку тишу зали, до них приєднувалися такі музичні крила, що я вже не могла стримувати сліз і давала їм повну волю. Моїй душі зараз так бракує співзвучності, яку я знайшла тут вповні. Шевченко постав перед нами не трафаретним іконізованим образом, а живою людиною із тривогами, стражданнями, радостями, сумнівами, втіхами і гріхами. Одна за одною гасли свічки, як промені поетових надій. Він сидів поруч з кожним із нас, входив у кожне серце. Люди навколо були сповнені таких же емоцій, як і я. Музика і Слово панували, і обіймалися у нероздільній гармонії. Усе завершилося так швидко, що ми іще прагнули вбирати оту мистецьку насолоду, але учасники програми уже складали поклін.
І я хочу скласти поклін їм навзаєм. Поклін вдячності та визнання. Поклін поваги й шани. Відчуваю, що ці непередбачувані майстри готують для нас новий сюрприз, але це буде уже в новому, XXIV концертному сезоні. Я запевняю, на наступний концерт прийду вже із всією ріднею, бо таке варто і треба чути та бачити. Не знаю, чи таким творчим тандемом може похвалитися й столична сцена. Повірте мені та переконайтеся самі. Новий сезон уже не за горами. Дякую вам за «Шевченківські листи»! Дякую за прекрасні програми «Музика проти війни», «Сторінками світового кіно», духовні спілкування та багато-багато перлинок на дорозі сезону, який завершився. Даруйте, що моє слово перенасичене почуттями, але вони, направду, світлі й благодатні – будьте певні!
Зеновія Королішин, мешканка Тернополя